Журнал
КІНСЬКИМИ СИЛАМИ: ТВАРИНИ НА МУНІЦИПАЛЬНІЙ СЛУЖБІ.
В забытом храме встану у порога
И подойду тихонько к алтарю.
Я так давно хочу спросить у Бога:
"Спаситель, есть ли лошади в раю?"
Ведь этой жизни лучшие мгновенья
Я провожу, наверное, в седле.
Пусть это странным кажется кому-то,
Нет ничего прекрасней на Земле
Безумной скачки, мощи и напора,
Трёхтактной дроби кованых копыт,
Шального ветра, воли и простора,
Да горизонта, что к себе манит.
Дорога лентой вдаль ведёт куда-то
Среди лугов, туманов и дождей.
Поверьте, люди, я не виновата,
Что родилась влюблённой в лошадей.
А конь губами трогает ладони,
В траве роса алмазами блестит,
И целый мир в глазах лиловых тонет,
И солнце пряди гривы золотит.
Быть может, мы Судьбу не выбираем,
И свыше дан огонь Души моей.
Прости, Господь, но мне не надо рая,
Если в раю не будет лошадей.
Оксана Кукс
Однією з перших тварин, яку одомашнила людина, був кінь або його давній предок – тарпан. Власне, він зробив людину тією високорозвинутою та соціальною істотою, якою вона є зараз. На його спині трималися цивілізації та вершилися долі народів. Кінь воював, орав землю та збирав урожаї, доставляв гінців та пошту, поспішав з лікарем до хворого, на пожежу - з пожежниками, на місце злочину - з поліцією, транспортував вантажі та людей, перевозив немовлят з пологових будинків та мертвих на цвинтар, задавав темп соціоекономічному розвиткові світу. Ким же він є сьогодні?
СЛІДАМИ КІНСЬКОЇ ІСТОРІЇ
У контексті еволюції великого міста свійський кінь відіграв стрижневу роль, оскільки був чи не єдиним масовим наземним транспортом. Наприклад, у Києві кінця ХІХ ст., у розквіт «їзди на півнику або (на) з ванькою» (жаргонний вислів для однокінних перевезень), налічувалося загалом 6200 коней, 1400 однокінних та 117 парокінних візників (це лише зареєстрованих офіційно) або 1 екіпаж на 83 особи . З 1891 р. запрацювала знаменита конка – кінний трамвай, що являв собою упряжку з дерев’яним вагоном, який рухався рейками і здатен був перевезти 16 сидячих та 8 стоячих пасажирів. Між містами і на далекі відстані їздили диліжанси.
Окрім того, усі солідні люди регіону мали власні конюшні й навіть кінні заводи. Відомі цукрозаводчики Ф.Терещенко, Д.Марголін, Л.Бродський, циркач П.Крутіков, князь П.Демидов, депутат і промисловець М.Чоколов любили хизуватися парадними каретними виїздами із багатокінними упряжками і супроводом. До речі, ресорні брички останнього надавали транспортні послуги усім бажаючим потрапити до заміських дач у Приірпінні.
Цінова політика на ці перевезення у вітчизняних містах залежала від технічного оснащення транспорту та коригувалася місцевою владою залежно від економіки регіону, проте була досить гнучкою (25-90 коп. залежно від комфортабельності транспортного засобу і часу доби) . Дозволити собі візника могли широкі верстви населення, якщо виходити з цін на інші речі на початку ХХ ст. (1 фунт булки хліба 1-го сорту – 11 коп., квиток до кінотеатру – від 30 коп. до 1 руб. ).
Візники мали особливий статус серед інших міських професій, дотримувалися власного кодексу правил. Також вони повинні були отримати офіційну ліцензію на працю, пломбу на коня та ярлик на дрожки. Законодавці вимагали від них мати пристойний зовнішній вигляд: носити уніфікований темно-синій армяк, хутряну шапку або картуз, розлогу, але підстрижену бороду. Окремо регламентувалося: «Візники під час поїздки не повинні перебувати у п’яному стані». Утім, із дотриманням цього правила часто виникали проблеми, що призводило до зіткнень на дорозі, наїздів на пішоходів або велосипедистів, заганяння коней на смерть. Найбільш курйозно у цьому сенсі відзначилося місто Севастополь, де захмелілі візники, особливо в темну пору, частенько розганяли свої брички бруківкою головного проспекту і, не розрахувавши відстань, «вилітали» на Графську пристань, а звідти - в море. Зрештою, це змусило місцевих градоначальників посилити транспортний контроль і запросити до міста відомих зарубіжних архітекторів Д.Уптона та Ф.Пеллічіо, що спорудили перед пристанню славетну колонаду, яка стала свого роду попереджувальним бордюром для гонщиків.
ЛЮДИ ТРИМАЮТЬСЯ НА КОНЯХ, А КОНІ - НА ЛЮДЯХ
Іподром з давньогрецької - місце для бігу коней. Це комплекс споруд для випробування рисистих і скакових коней та проведення кінно-спортивних змагань.
Збереженням традицій та їх рекультивацією завжди опікувався Київський іподром. Починаючи із 1867 р. ця установа почала приділяти копитним професійно-спортивну увагу. Точніше, таких закладів у Києві було три: на Лук’янівці, Печерську і Сирцю. Саме тут відбувалася селекція порід та випробування елітних коней, яких мали у своїх стайнях усі поважні громадяни столичного регіону та цілої країни. Актуальність таких установ також визначало існування військової кавалерії та потреба освоювання дворянськими верствами навиків верхової їзди, що було неодмінним атрибутом тодішньої культури і вишуканих манер.
На початку ХХ ст. бренд Київського іподрому набув європейського значення, добре зарекомендувавши себе серед міжнародної спільноти. Проте дві світові війни та початок правління радянської влади привели його до повного зубожіння, а самих тварин часто просто – ніде гріха діти - відправляли на ковбасу.
Новий виток історії іподрому в Києві розпочався в 1960-х рр., коли було прийнято рішення перенести його на околиці міста, на проспект академіка Глушкова-10, де він розташовується й нині. То був не найкращий період в житті вітчизняного кінного спорту, оскільки віддалене розташування та значно більший інтерес до «механічних коней» суттєво знизили популярність іподрому. Фактично, довелося все починати з чистого аркуша і з великою долею самовідданої праці співробітників. Саме так: люди тримаються на конях, а коні - на людях, точніше - на їхньому фанатизмові!
Після нашого спілкування з працівниками Київського іподрому стало зрозуміло, наскільки непроста ситуація в цій галузі сьогодні. Чимало службовців працюють тут ще від заснування закладу, молодь дуже неохоче поповнює їхні ряди, не бажаючи «зводити кінці з кінцями» на мінімальну зарплату, трудитися майже без вихідних (тварини потребують постійного догляду), виконуючи щодня різноманітні функції: від безпосередньої роботи з кіньми до, наприклад, латання труб каналізації, оскільки грошей комунального підприємства ледь вистачає на найнеобхідніше. Співробітникам, які працюють тут давно «пощастило» приватизувати кімнати в місцевому гуртожитку (переробленому складі), а також утримувати домашню худобу в порожніх приміщеннях (курей, кролів, кіз). Такі от «привілеї» за багаторічну службу!
Начальник виробничого відділу Анна БУРЕНКО розповідає, що на сьогоднішній день Київський іподром знаходиться у стані фінансового занепаду. De jure він підпорядковується Міністерству аграрної політики та продовольства України, а de facto залишається на балансі міста, що спричиняє потрапляння в «міжбюджетну дірку». Влада постійно ставить купу завдань, натомість не дає ресурсів на їх реалізацію, а радше, навпаки, ставить «палиці в колеса». Яскравим прикладом стала заборона ставок на коней. Це пов’язано із дією закону «Про заборону грального бізнесу в Україні» (2009). То ж спорт прирівняли до ігрових автоматів, а відвідувачі-старожили іподрому втратили можливість виплескувати свій азарт у легальний спосіб, ще й при цьому наповнювати міський бюджет. Велика частина просто перестала цікавитися змаганнями. До всього додається відсутність умов для комфортної роботи персоналу та відвідувачів (приміщення не опалюється, тече дах, закрили старий ресторанчик «Жокей», де відпочивали глядачі між заїздами).
Пані АННА з жалем розповідає про шалені перспективи іподромів у провідних столицях світу, які дають неабиякий прибуток казні і крім того, слугують унікальною принадою урбаністичного ландшафту. «Люди приходять і їм цікаво! Але у нас це ніяк не розвивається, і нікому не потрібно», - говорить вона. Кінні змагання – це спорт, видовище, можливість урізноманітнити вихідні дні, поспілкуватися віч-на-віч із тваринами, покататися на них. Натомість - маємо елементарну безгосподарність чиновників, економічну короткозорість та чергове бажання відірвати понад 38-гектарний шмат «золотої» землі столиці під забудову новими «свічками».
Наразі всі коні, що знаходяться на випробуванні (125 голів на зимовий період), утримуються за гроші їхніх власників, які купують корм, сплачують оренду приміщень і т.д. Частину конюшень використовує Міністерство внутрішніх справ, що має тут біля 40 голів. Нагадаймо, що ці тварини прекрасно зарекомендували себе на службі в міліції: в охороні паркових зон, місць масового зібрання людей (особливо на «ЄВРО-2012»), під час урочистих подій. Також приватна кінноспортивна школа зі своїми конями експлуатує територію іподрому для тренувань у манежах. Триває активна взаємодія з Дібрівським кінним заводом (Полтавська область), що вирощує рисистих для випробувань у столиці, й, у свою чергу, утримує частину місцевих коней у себе (біля 20 голів). Постійно триває співпраця з іноземними партнерами, як то Французькою асоціацією, що випробовує в Києві в закритих заїздах коней власної рисистої породи.
Київський іподром востаннє збирав переповнені трибуни ще за приїзду мера Л.Черновецького, який, між іншим, зробив закладу непогану рекламу. Прикро констатувати, але зараз громадяни надають перевагу проведенню вільного часу перед телевізором чи комп’ютером, щонайбільше - відвідуванню футбольного матчу. Багато навіть і не здогадуються про існування іподрому в столиці. Хоча тут є на що подивитися - лише у 2012 р. було встановлено 8 рекордів! Окрім перегляду випробувань рисистих кожної неділі, заклад пропонує бажаючим прогулянки верхи або на фаетоні, екскурсію на конюшні й інше.
Безперечно, у наш час роль коня надзвичайно змінилася. Якщо говорити хоча б про Приіпіння, то ще 50 років тому тут чи не кожен двір залежав від кінської сили, а сьогодні ми радше можемо спостерігати за зображеннями цих істот на капотах дорогих спортивних машин і мотоциклів співвітчизників (хоча в Гостомелі ще зустрічаються окремі господарі справжніх трудяг).
Невже кінь як транспорт і вірний помічник – це атавізм епохи? Навряд чи! Наша співрозмовниця з іподрому наводить реальні цифри обороту кінного тоталізатора в Японії – 4 млрд. євро на рік – кошти, що спроможні «залатати будь-які дірки» в бюджеті. І це - реальний аргумент переглянути політику конярства в Україні.
ЛЮБОВ ІЗ ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ
«Купите мне лосадку!», - перші свідомі слова, які в дитинстві вимовила ірпінчанка МАРГАРИТА АНОПКО, чим відразу визначила власні далекоглядні уподобання. Сьогодні це вже доросла 20-річна дівчина зі сформованою системою життєвих координат, у центрі якої - коні. Це професія і дозвілля, робота і розвага, це стиль життя. Коли її однокласниці ще гралися в ляльки, вона вже читала літературу про конярство і ходила доглядати тварин у кінноспортивному клубі при ресторані в смт. Гостомель. Утім, родина жила дуже скромно, мама Маргарити уявляла майбутнє дівчини зовсім іншим, ще й надворі - непрості 1990-ті. Далі було успішне закінчення школи і навчання в Інституті міжнародної економіки й фінансів при МАУП. Але чим більше дівчина осягала наукові теорії, тим більше відчувала душевний неспокій та дисгармонію від «не свого». Тому знову повернулася до Гостомеля, де вже офіційно стала працювати інструктором із прокату. До речі, здобула тут непростий досвід занять іпотерапією – лікування дітей, хворих на ДЦП, за допомогою спеціальних вправ та спілкування з конями. Потім була ще робота в кінноспортивній школі «Міраж» (Гостомель), де Маргариті доручили виступити у змаганнях на кубок президента Федерації кінного спорту України.
Поступово прийшли перші досягнення й успіхи. У березні 2012 спортсменка здобула 3-е місце на Всеукраїнських змаганнях з конкуру – стрибках через перешкоди (м. Жашків, Черкаська область). Сни перетворювалися на дійсність, а дівчина розуміла, що треба самовдосконалюватися і працювати над собою ще дужче. Бо «може, для багатих коні - це й іграшка, а для мене це спорт, серйозний спорт. Чим старшою я стаю, тим більше розумію, що це не так легко, як здається. Кінь – це насамперед велика відповідальність! Кінь - не якась там дрібна домашня тварина, це серйозно! Кінь – це…, навіть не знаю як сказати… Це все!», - відкриваючи душу, зізнається Маргарита.
Табл. 1. Перелік кінних послуг столичного регіону
Заклад Послуга Орієнтовна вартість (грн.)
Київський іподром перегляд денних заїздів + програма заходів 25
катання на фаетоні кількадесят*
урок верхової їзди у школі 150
Кінноспортивний клуб
м. Буча урок верхової їзди 80*
виїзд у ліс 100*
Кінноспортивний клуб
смт. Гостомель прокат коня з інструктором 110-140*
прокат коня 80-100*
Кінноспортивний клуб
с. Верем’я допомога/навчання у догляді за кіньми безкоштовно
урок верхової їзди + прокат каски 170 + 25*
* - ціна залежить від календарного дня або кількості пасажирів; існує система абонементів та знижок.
Такі пристрасть і наполегливість не лишилися непоміченими. Дівчину запросили в серйозний кінний клуб на Київщині в с. Верем’я, де вона тепер живе і працює, повністю реалізовуючи свої знання і духовний потенціал. Чи не єдине, про що жалкує Маргарита Анопко, - що в її рідному Приірпінні немає чогось подібного, а дітям із мріями про коней фактично нікуди піти. Хоча вона і радить ніколи не здаватися, шукати і не боятися відкривати нові горизонти.
Проте зазначимо, що нині в Бучі та Гостомелі діють приватні установи, які спеціалізуються на конях, але ці заклади (особливо гостомельські) вирізняються своєрідною «кулуарністю». Скажімо, потрапити в кінну школу на околиці селища вкрай проблематично: немає ні відповідних вказівників, ні інформації про конкретне місце розташування, ні про години роботи чи точні тарифи. Тому порекомендувати щось конкретне без особистої перевірки, ми, на жаль, не можемо.
Насамкінець зазначимо, що якого б розвитку не сягнуло сучасне суспільство, воно ніколи не зможе створити технології, котрі здатні витіснити з нашого буття тварин. І нехай ми вже не потребуємо їхньої важкої щоденної праці в бороні чи стрімкого лету в упряжці бойової колісниці, ми все одно залишаємося нероздільними з ними, тому що ми – єдине ціле нашої унікальної природи.
Текст:
Андрій Сніжко
Фото:
Катерина Пучка
http://pulsar-irpin.com.ua/
